Григір Тютюник " Климко "

Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги, глянув на шлях і підбадьорив себе — втече він з гори і зігріється. Вдалині рожевіли крейдяні гори, а десь між них — місто Слов'янськ, біля якого солі — бери скільки хочеш. А за склянку солі можна було наміняти харчів.

Климко, після того як посиротів, жив удвох з дядьком Кирилом, машиністом великого паровоза. Дядько приходив зі зміни, питав, як тут його помічничок, не боявся вночі. Климко охоче прибирав воду за дядьком, насипав йому гарячої запашної юшки, хвалився своїми ошатними зошитами і очікував традиційного гостинця, якого той ніколи не забував привезти з поїздки. Одного разу дядьків паровоз не повернувся з рейсу — в нього влучила бомба. Загинули машиніст і його помічник. Климко залишився сам. 

Климко йшов уже восьму добу. Їх станцію і барак розбомбили німецькі літаки, хлопець залишився з тим, у чому був. 

Сонце пригрівало в спину, а земля була холодна, підошви босих ніг пробилися як дерев'яні. Хотілося їсти — останній сухар, даний аптекарем Бочонком, був з'їдений ще вчора вранці. Климко побачив город, де тільки що вибрали картоплю, димок від згасаючого багаття. У розворушених ямках хлопчик знайшов кілька картоплин і підкріпився ними. 

Ноги відмовлялися йти, особливо після ночівлі. Климко бив їх З відчаю, а потім почав розтирати легенько і перші кілометри йти потихеньку. 

Коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у шахтної ваговій. Він переніс з льоху те, що вціліло — картопля, два шматочки старого сала і кілька цибулин. Спочатку було холодно й незатишно, дошкуляли щури. Потім Зульфат, товариш Климко, вигнав нахабних звіряток димом, допоміг облаштувати кімнату. Тепер тут часто збиралося шкільне хлоп'яче товариство, дивилося на розжарілу пічку-буржуйку, почув гуркіт нічного бою і мріяло відчуваючи себе на Робінзоновому острові. 

Якось після короткого бою на станцію прийшли італійці. Грабували людей, забираючи їжу, одяг, стріляючи курей. У висілку почався голод. Люди міняли на базарі навіть коштовності на будь-який харч 

Як Климко і Зульфат зайшли й собі на базар. Там якийсь бородатий дядько з села обмінював продукти на дорогі речі. Зверхньо й грубо вибирав, що йому сподобалося. Люди ремствували, але робити було нічого. 

Раптом хлопці побачили свою вчительку Наталю Миколаївну. Вона стояла віддалік з немовлям, тримаючи в руках рожеву сукню, яку вдягала лише на свята. Бородань побачив плаття, захотів його взяти, але вчителька сказала, що вона йому ні за що не проміняє. Бородань презирливо про неї висловився, а Зульфат не витримав і кинув у нього камінь. 

Хлопці запропонували Наталії Миколаївні жити в них, адже її квартиру розгромили окупанти. Вони перенесли речі вчительки, а Зульфат роздобув колиска для малої Олі. 

Увечері прийшов до ваговій дідусь Зульфата, приніс торбинку сухарів, подивився, як вчителька поїть дитину чаєм, і сказав, що так не годиться, треба молока. 

Климко подумав, що запасів на зиму їм всім не вистачить, необхідно іти у Слов'янськ по сіль, щоб було що міняти. Зульфат хотів з ним, але хлопець не дозволив, адже треба було комусь допомагати Наталі Миколаївні, і дідусь його не пустить, а от він — сам собі господар. 

Климко пішов в місті за людьми, які рухалися в одному напрямку — на базар. Скраю стояла дівчина, продаючи гарну темно-вишневу в квітках хустку. Хлопчик зупинився біля неї, а вона злякалася, подумала, що він злодій. Дядько сидів просто на землі і торгував саморобними тапочками, теж обізвався до дівчини і сказав, що так вона нічого не продасть, нехай поставить біля нього тачку і йде між рядів. Раптом почалася облава. Ловили дівчат і хлопців для відправки на роботу в Німеччину. Поліцаї причепилися до дівчини, але за неї заступилися безногий дядько і Климко. 

Дівчина була дуже вдячна, запросила хлопчика з собою, бути їй за брата, безногий швець подарував килимові тапочки і виміняв для нього солі. Потім умовив жінку, щоб вона дала Климкові ще солі, яка була у неї вдома. 

Коли Климко прокинувся, то побачив себе в ліжку. Почав згадувати, що застудився в дорозі, пішов з тіткою Мариною по сіль до неї додому. Виявляється, що він був у гарячці, без пам'яті цілих три немає. Тітка його нагодувала, пішла по молоко для нього. 

Климко ледь піднявся, але вирішив зробити щось добре для гостинної жінки. Підмів доріжку, повисмикував бур'яни. Коли тітка Марина принесла в глечику молока, він надпив трохи, потім доливлив води — щоб більше було, бо хотів узяти з собою в дорогу. Тітка пожаліла його, запропонувала залишитися у неї назавжди, але хлопець наполягав — йому треба додому, його чекають. 

Тітка Марина і один знайомий залізничник допомогли Климкові сісти в товарний вагон поїзда, який їхав через його станцію. Там було вже кілька донбасівців. Прокинувся хлопець від гуркоту. На дверях стояв німець. Він наказав виходити, а при виході бив усіх ногою. Климко випав з вагона, зчухравши груди й коліно. Це було Дебальцеве, станція за шістдесят кілометрів від їх

Другого дня Климко підходив до своєї станції. У нього був мішок з сіллю, продуктами, навіть пляшка молока, яка дивом не розбилася при падінні. 

Раптом біля селища почувся постріл. Від переїзду біг якийсь чоловік — босий, у солдатському галіфе. За ним — двоє в чорному. Пролунала автоматна черга. Климко ойкнув і впав. З пробитого мішка потекла на дорогу сіль.